Поняття “генетичного образу” та екзистенціального підгрунтя феномену ідентичності

В численних дослідженнях ідентичності, що здійснюються в межах раціоналістичної традиції, почасти остаточно втрачається відповідність первинним формам та змісту самого процесу виникнення і формування цього феномену. А роздуми щодо її виявів та конституалізацій починають більше нагадувати гесівську "гру у бісер", аніж адекватне філософське мислення. В статті досліджується генетичний образ та екзистенціальне підгрунтя ідентичності у якості процесів самоідентифікації та визначення суспільної значимості людської істоти, де її екзистенціальність (психоемоційний комплекс) у всіх можливих перетурбаціях відіграє надзвичайно вагому роль. Замість безплідно-логічного виявлення тотожності як головної сутності досліджуваного феномену у даному випадку на авансцені розмірковувань з’являються і процеси одночасного відтворення, і процеси спостереження, які відбуваються й зачіпають усі рівні психічної та психоемоційної діяльності індивіда, за допомогою яких він намагається оцінити себе з огляду на те, як саме інші люди сприймають його у порівнянні зі своїм самоуявленням та уявленнями інших людей у межах значимої для них типології. Адже, коли людині треба конче відчути, або ж створити зв’язок з тією або іншою людською спільнотою, вона з необхідністю повинна звертатися й до тих своїх атрибутів, які поділяє з іншими людьми. І лише у тому випадку, коли такі атрибути, не порушуючи її особистої гідності, складають й частину того, що людина називає "бути самим собою", вони можуть бути підставою для формування її ідентичності.