МЕТАФІЗИКА ПОДОРОЖІ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЕСЕЇСТИЦІ (“MELANCHOLIA HUNGARICA” В. МАХНА ТА “GENIUS LOCI: ПЕЧ, УГОРЩИНА” А. ЛЮБКИ)

Актуальне дослідження торкається проблеми метафізики подорожі в сучасній українській літературі. Як відомо, подорожні твори не є чимось новим для літературної творчості та пережили своє «золоте століття» ще у ХІХ-першій половині ХХ століття, але, тим не менш, залишаються одними з найзатребуваніших серед читацької аудиторії в усьому світі й досі. Варто зазначити, що подорож у літературі й мистецтві може бути не тільки фактичною в сенсі переміщення у виключно географічному просторі. Подорож може бути пов’язаною із, наприклад, зануренням у світ утопії/антиутопії, як варіант – подорож до потойбіччя та у фантастичні світи. Література послуговується широким інструментарієм, що забезпечує нас різними конотаціями подорожі – географічними, історичними, культурологічними, філософськими та багатьма іншими. Зважаючи на жанр та час у подорожніх творах змінним є співвідношення двох основних компонентів, що мають бути наявними у такому тексті, – документального та фікційного. Часто сучасні письменники апелюють саме до есею як до літературної форми для написання подорожніх творів. Якщо на самому початку розвитку подорожніх творів активними жанрами були щоденники та мемуари, то пізніше – через роман та оповідання – багато хто з авторів почали послуговуватись саме есеєм, який зараз фактично – серед найпопулярніших текстових форм реалізації літературного тексту. У статті сфокусовано увагу на аналізі двох есеїв сучасних українських письменників – Василя Махна та Андрія Любки. Ці тексти близькі за локацією, яка фігурує в есеях, але цікаві тим, що зовсім по-різному зображають «подорож». Очевидно, автори послуговуються певними загальними підходами до конструювання текстів, але при цьому метафізика подорожі у цих літературних творах принципово відмінна, що робить кожний з них абсолютно унікальним подорожнім твором.