{"title":"柏拉图主义和亚里士多德主义是中世纪西欧和拜占庭基督教传统内部形式差异的根源(第三篇--结论)","authors":"Volodymyr Bilodid","doi":"10.35423/2078-8142.2023.1.1.8","DOIUrl":null,"url":null,"abstract":"В цій історіософській за «жанром» статті досліджуються особливості ставлення до платонізму й арістотелізму в «власне візантійській філософії» (В. Лур'є) святоотчого традиціоналізму. Автор виходить з того, що в цій духовно-ідейній течії філософська полярність платонізму й арістотелізму постає як у звичній, так і в незвично-перетвореній формі полярності містичного («платонічного») і раціонально-дискурсивного («арістотеліан-ського») способів пізнання. Показано, що в центрі візантійської культури була Церква, вченням якої було богослів'я, його “служницею” – філософія, а їх найголовнішою проблемою – богопізнання, яка, по-різному досліджувалася і вирішувалася в католицизмі і православ'ї. Західне християнство усвідомлювало себе в схоластиці, а східне – в ісіхазмі; там – в слові (в грандіозних “сумах”), тут – в ісіхії, в мовчанні; там – за допомогою раціональних міркувань, тут – спираючись на “третій вид пізнання” – містичний. Вдаючись до історико-богословсько-філософських екскурсів, автор обгрунтовує бачення ісіхазму як власне східно-християнського способу богопізнання і містичного ядра, “серця” православ'я. Обстоюється теза, за якою наявність містиків у католицизмі – це одне, а містичне східно-християнське богослів'я, містична Православна Церква – істотно інше. Доводиться, що на тодішнє головне філософсько-богословське питання – чи може християнин не лише вірити в свого Бога, а й знати його – ісіхасти, а за ними і Візантійська Церква, давали ствердну відповідь. Обгрунтовується думка про те, що за боротьбою (часом доречною, часом недоречною) візантійської влади з платонізмом ховається врешті-решт щось прямо протилежне, але непомічене тоді – зустріч платонічно-неоплатонічної традиції з ісіхазмом, отже, і з православ'ям, оскільки богослов-філософ у ісіхазмі, з одного боку, філософ-богослов у платонічно-неоплатонічній філософії – з другого, перетнулися, перетворившись на одне й те ж – на містиків, яких об'єднувала спільна мета (єднання з божественним) і спосіб її реалізації (містичний), що увиразнює внутрішню спорідненість “візантінізму” саме з платонізмом, і аж ніяк не з альтернативним містиці арістотелізмом.","PeriodicalId":52599,"journal":{"name":"Mul''tiversum Filosofskii al''manakh","volume":"421 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0000,"publicationDate":"2023-03-06","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":"0","resultStr":"{\"title\":\"Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутрішньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя (стаття третя – закінчення)\",\"authors\":\"Volodymyr Bilodid\",\"doi\":\"10.35423/2078-8142.2023.1.1.8\",\"DOIUrl\":null,\"url\":null,\"abstract\":\"В цій історіософській за «жанром» статті досліджуються особливості ставлення до платонізму й арістотелізму в «власне візантійській філософії» (В. Лур'є) святоотчого традиціоналізму. Автор виходить з того, що в цій духовно-ідейній течії філософська полярність платонізму й арістотелізму постає як у звичній, так і в незвично-перетвореній формі полярності містичного («платонічного») і раціонально-дискурсивного («арістотеліан-ського») способів пізнання. Показано, що в центрі візантійської культури була Церква, вченням якої було богослів'я, його “служницею” – філософія, а їх найголовнішою проблемою – богопізнання, яка, по-різному досліджувалася і вирішувалася в католицизмі і православ'ї. Західне християнство усвідомлювало себе в схоластиці, а східне – в ісіхазмі; там – в слові (в грандіозних “сумах”), тут – в ісіхії, в мовчанні; там – за допомогою раціональних міркувань, тут – спираючись на “третій вид пізнання” – містичний. Вдаючись до історико-богословсько-філософських екскурсів, автор обгрунтовує бачення ісіхазму як власне східно-християнського способу богопізнання і містичного ядра, “серця” православ'я. Обстоюється теза, за якою наявність містиків у католицизмі – це одне, а містичне східно-християнське богослів'я, містична Православна Церква – істотно інше. Доводиться, що на тодішнє головне філософсько-богословське питання – чи може християнин не лише вірити в свого Бога, а й знати його – ісіхасти, а за ними і Візантійська Церква, давали ствердну відповідь. Обгрунтовується думка про те, що за боротьбою (часом доречною, часом недоречною) візантійської влади з платонізмом ховається врешті-решт щось прямо протилежне, але непомічене тоді – зустріч платонічно-неоплатонічної традиції з ісіхазмом, отже, і з православ'ям, оскільки богослов-філософ у ісіхазмі, з одного боку, філософ-богослов у платонічно-неоплатонічній філософії – з другого, перетнулися, перетворившись на одне й те ж – на містиків, яких об'єднувала спільна мета (єднання з божественним) і спосіб її реалізації (містичний), що увиразнює внутрішню спорідненість “візантінізму” саме з платонізмом, і аж ніяк не з альтернативним містиці арістотелізмом.\",\"PeriodicalId\":52599,\"journal\":{\"name\":\"Mul''tiversum Filosofskii al''manakh\",\"volume\":\"421 1\",\"pages\":\"0\"},\"PeriodicalIF\":0.0000,\"publicationDate\":\"2023-03-06\",\"publicationTypes\":\"Journal Article\",\"fieldsOfStudy\":null,\"isOpenAccess\":false,\"openAccessPdf\":\"\",\"citationCount\":\"0\",\"resultStr\":null,\"platform\":\"Semanticscholar\",\"paperid\":null,\"PeriodicalName\":\"Mul''tiversum Filosofskii al''manakh\",\"FirstCategoryId\":\"1085\",\"ListUrlMain\":\"https://doi.org/10.35423/2078-8142.2023.1.1.8\",\"RegionNum\":0,\"RegionCategory\":null,\"ArticlePicture\":[],\"TitleCN\":null,\"AbstractTextCN\":null,\"PMCID\":null,\"EPubDate\":\"\",\"PubModel\":\"\",\"JCR\":\"\",\"JCRName\":\"\",\"Score\":null,\"Total\":0}","platform":"Semanticscholar","paperid":null,"PeriodicalName":"Mul''tiversum Filosofskii al''manakh","FirstCategoryId":"1085","ListUrlMain":"https://doi.org/10.35423/2078-8142.2023.1.1.8","RegionNum":0,"RegionCategory":null,"ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":null,"EPubDate":"","PubModel":"","JCR":"","JCRName":"","Score":null,"Total":0}
Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутрішньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя (стаття третя – закінчення)
В цій історіософській за «жанром» статті досліджуються особливості ставлення до платонізму й арістотелізму в «власне візантійській філософії» (В. Лур'є) святоотчого традиціоналізму. Автор виходить з того, що в цій духовно-ідейній течії філософська полярність платонізму й арістотелізму постає як у звичній, так і в незвично-перетвореній формі полярності містичного («платонічного») і раціонально-дискурсивного («арістотеліан-ського») способів пізнання. Показано, що в центрі візантійської культури була Церква, вченням якої було богослів'я, його “служницею” – філософія, а їх найголовнішою проблемою – богопізнання, яка, по-різному досліджувалася і вирішувалася в католицизмі і православ'ї. Західне християнство усвідомлювало себе в схоластиці, а східне – в ісіхазмі; там – в слові (в грандіозних “сумах”), тут – в ісіхії, в мовчанні; там – за допомогою раціональних міркувань, тут – спираючись на “третій вид пізнання” – містичний. Вдаючись до історико-богословсько-філософських екскурсів, автор обгрунтовує бачення ісіхазму як власне східно-християнського способу богопізнання і містичного ядра, “серця” православ'я. Обстоюється теза, за якою наявність містиків у католицизмі – це одне, а містичне східно-християнське богослів'я, містична Православна Церква – істотно інше. Доводиться, що на тодішнє головне філософсько-богословське питання – чи може християнин не лише вірити в свого Бога, а й знати його – ісіхасти, а за ними і Візантійська Церква, давали ствердну відповідь. Обгрунтовується думка про те, що за боротьбою (часом доречною, часом недоречною) візантійської влади з платонізмом ховається врешті-решт щось прямо протилежне, але непомічене тоді – зустріч платонічно-неоплатонічної традиції з ісіхазмом, отже, і з православ'ям, оскільки богослов-філософ у ісіхазмі, з одного боку, філософ-богослов у платонічно-неоплатонічній філософії – з другого, перетнулися, перетворившись на одне й те ж – на містиків, яких об'єднувала спільна мета (єднання з божественним) і спосіб її реалізації (містичний), що увиразнює внутрішню спорідненість “візантінізму” саме з платонізмом, і аж ніяк не з альтернативним містиці арістотелізмом.