Філософія відповідальності К.-О. Апеля: український та єв-ропейський контексти

Abstract

Актуальність обраної теми статті зумовлена практичними та теоретичними обставинами. По-перше, йдеться про важливість філософського осмислення К.-О. Апелем відповідальності як громадянської чесноти та сутнісної характеристики людського буття за умов боротьби України за своє існування. По-друге, запропонована Апелем спроба виокремлення найістотніших складових філософської концептуалізації ідеї відповідальності постає як усвідомлення неможливості справедливого, людяного розв’язання соціальних та міжкультурних конфліктів без належної взаємної поваги, визнання гідності їх учасників. То ж які складові та характерні риси, а також межі заснованої на тезі про ідеальну комунікативну спільноту, апелівської етики відповідальності? Відповідь на це актуальне особливо сьогодні запитання і стало предметом статті, новизна якої полягає у намаганні проаналізувати актуалізовані вітчизняними і західноєвропейськими дослідниками та реальними практичними проблемами засадничі аспекти філософії Апеля як філософії відповідальності. Звернення до основних складових філософії відповідальності свідчить, що вже в «Трансформаціі філософії» Апель прагне вийти за межі монологічного категоричного імперативу етики І. Канта. Йдеться про відмову К.-О. Апеля від методологічного соліпсизму філософії модерну і заміну його поняттями «порозуміння», «згоди», «угоди», «спілкування» та побудову на цих засадах трансцендентальної філософії апріорі інтерсуб’єктивного порозуміння, в межах якого навіть самотня людина може пізнати та зрозуміти світ. Саме К.-О. Апель наголошує на тому, що колективну безвідповідальність необхідно замінити колективною відповідальністю, співвідповідальністю заснованою на новій філософській антропології, осердям якої й стане апелівська людина відповідальна. Проте видатний німецький інтелектуал так і залишився на порозі свого мирного європейського будинку й не зміг подивиться на суперечливий сучасний світ крізь призму не лише своєї дискурсивної етики, а й поглядом живого, соціокультурно вкоріненого буття Іншого. А «криза розуму», яку він так прагнув подолати, трагічно постала вже без нього, перед нами, набула нових жахливих вимірів: коли нетерпимість до іншого, особливого буття стала не просто незаконною чи аморальною, а відверто безвідповідально-злочинною.