Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутріш-ньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя

Abstract

В статті досліджуються особливості відношення в Західній Європі та Візантії до грецької філософії в контексті історичного розгортання полярності ментальностей і культур античної Греції та античного Риму, з одного боку, філософських вчень Платона/Плотіна та Арістотеля – з другого. Показано, що ці полярності в перетворених формах проявилися в розділенні середньовічної Європи на християнський Схід (грекомовну та «грекодумаючу» Візантію), як прямого спадкоємця грецької культури, і на християнський Захід, як прямого спадкоємця латинської культури. Засвоєння тут і там християнства через «фільтри» різних ментальностей і культур, у взаємодії з іншими історичними чинниками, призвело до розділення християнства на православ’я («грецьку» Церкву) і на католицизм («латинську» Церкву). Стверджується думка про те, що латинська патристика органічно переросла на Заході в домінацію схоластики, чого не було на християнському Сході, де її повноцінне формування було заблоковано, і де вона залишилася в «пелюшках», в стані протосхоластики. Обстоюється правдивість тези про те, що римо-католицький Захід доби схоластики (IX-XIV ст.), спираючись і на платонізм, і на арістотелізм, успадковує як парадигмальний для своєї теології та філософії епістемно-арістотелівський тип філософування, а православний Схід, за всіх своїх коливань, продовжує як парадигмальну для своєї духовної культури, панівну в античності, платонівську лінію філософування. Через Арістотеля, як «батька» схоластики, її Першофілософа, відбувається інтенсивне «вростання» християнського арістотелізму в культуру західноєвропейців і їх ментальність, перетворення арістотелізму на «внутрішню форму західної цивілізації» (С. Аверинцев).