Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутрішньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя (стаття третя – закінчення)

Abstract

В цій історіософській за «жанром» статті досліджуються особливості ставлення до платонізму й арістотелізму в «власне візантійській філософії» (В. Лур'є) святоотчого традиціоналізму. Автор виходить з того, що в цій духовно-ідейній течії філософська полярність платонізму й арістотелізму постає як у звичній, так і в незвично-перетвореній формі полярності містичного («платонічного») і раціонально-дискурсивного («арістотеліан-ського») способів пізнання. Показано, що в центрі візантійської культури була Церква, вченням якої було богослів'я, його “служницею” – філософія, а їх найголовнішою проблемою – богопізнання, яка, по-різному досліджувалася і вирішувалася в католицизмі і православ'ї. Західне християнство усвідомлювало себе в схоластиці, а східне – в ісіхазмі; там – в слові (в грандіозних “сумах”), тут – в ісіхії, в мовчанні; там – за допомогою раціональних міркувань, тут – спираючись на “третій вид пізнання” – містичний. Вдаючись до історико-богословсько-філософських екскурсів, автор обгрунтовує бачення ісіхазму як власне східно-християнського способу богопізнання і містичного ядра, “серця” православ'я. Обстоюється теза, за якою наявність містиків у католицизмі – це одне, а містичне східно-християнське богослів'я, містична Православна Церква – істотно інше. Доводиться, що на тодішнє головне філософсько-богословське питання – чи може християнин не лише вірити в свого Бога, а й знати його – ісіхасти, а за ними і Візантійська Церква, давали ствердну відповідь. Обгрунтовується думка про те, що за боротьбою (часом доречною, часом недоречною) візантійської влади з платонізмом ховається врешті-решт щось прямо протилежне, але непомічене тоді – зустріч платонічно-неоплатонічної традиції з ісіхазмом, отже, і з православ'ям, оскільки богослов-філософ у ісіхазмі, з одного боку, філософ-богослов у платонічно-неоплатонічній філософії – з другого, перетнулися, перетворившись на одне й те ж – на містиків, яких об'єднувала спільна мета (єднання з божественним) і спосіб її реалізації (містичний), що увиразнює внутрішню спорідненість “візантінізму” саме з платонізмом, і аж ніяк не з альтернативним містиці арістотелізмом.