DIRECTIVE SPEECH ACTS IN OLD ENGLISH LANGUAGE

Abstract

The article is aimed to investigate speech acts in the Old English language (7–11 centuries). Our study focuses on one of the types of speech acts – directives. Literary monuments of the Old English language, the oldest of which date back to the 7th century, served as illustrative material.We have studied and identified the main types of directives that were most manifested in the language of the above mantioned period. Based on previous researches, and analyzing the sources of illustrative material, we were able to trace back the peculiarities of the directives usage in the Old English language, and to make a comparative analysis.The diachronic analysis revealed that orders were the most commonly used type of directive speech acts. They proved to be the most diachronically stable and have retained a one-part structure since the Old English period. That is why our research focuses on this period, as it is important to investigate the origin and formation of directives, which in its further development became an important part of the imperatives. The grammaticalization of directives and imperative sentences in general was mainly pragmatic and morphological. It was connected to the development of the imperative mood and language in general.The usage of electronic corpora has helped us to determine the frequency of manifestation of a particular directive marker in literary monuments. The article analyzes four main types of directives: ic bidde, sceu scealt / ge sculon, uton, neodþearf / þearf. Performative directives were among the most widely used and widespread in the written literature of the period under study. In Old English, the typical model of a directive speech act was: a directive verb in the first person singular or plural + object. A subordinate clause with a request was often added with the specified action that the speaker required to perform.Our study allowed us to establish that the choice of directives depended (in most cases) on face threat. Instead, the peculiarities of their manifestation had a different purpose. Thus, performatives were used to emphasize the effect of the speech act and to ensure the performance of a certain action. Other types of directives were used to emphasize the urgency and necessity of the implementation of a particular act, and to clarify to whom it applies. We found that the above mentioned directives were used mainly in religious texts.Key words: imperative, diachrony, historical pragmatics, request, order. Стаття присвячується дослідженню мовленнєвих актів в англійській мові давньоанглійського періоду (7–11 ст.). Наша розвідка зосереджується на одному з видів мовленнєвих актів – директивах. Ілюстративним матеріалом слугували літературні пам’ятки давньоанглійської мови, найдавніші з яких датуються 7 століттям.Нами були досліджені й виділені основні типи директивів, які були найбільш вживаними в зазначений період. Взявши за основу попередні розвідки й проаналізувавши джерела ілюстративного матеріалу, нам вдалося прослідкувати особливості використання директивів у давньоанглійській мові й зробити порівняльний аналіз.Діахронічний аналіз дозволив визначити, що накази є найбільш вживаним типом директивних мовленнєвих актів. Вони виявилися діахронічно стійкими й зберегли односкладову структуру ще із часів давньоанглійського періоду. Саме тому наше дослідження зосереджується на цьому періоді, оскільки важливо дослідити зародження та утворення директивів, які в подальшому своєму розвитку стали невіддільною частиною імперативів. Граматикалізація, що відбулась із директивами й наказовими реченнями загалом, мала переважно прагматичний і морфологічний характер. Вони були пов’язані з розвитком наказового способу й мовою загалом.Застосування електронних корпусів допомогло визначити частоту вживання певного директивного маркера в пам’ятках літератури. У статті аналізуються чотири основні типи директивів: ic bidde, þu scealt / ge sculon, uton, neodþearf / þearf. Перформативні директиви належали до найбільш вживаних і поширених у письмових пам’ятках літератури досліджуваного періоду. У давньоанглійській мові типовою моделлю було директивне дієслово в першій особі однини чи множини + додаток. Часто додавалось підрядне речення з вказаною дією, яку мовець вимагав виконати.Наше дослідження дозволило нам встановити, що вибір директивів залежав (у більшості випадків) від «загрози (не загрози) обличчю». Натомість особливості їх вживання мали іншу мету. Таким чином, перформативи вживались для підкреслення дії мовленнєвого акту й забезпечення виконання певної дії. Інші види директивів використовувались для наголошення на терміновості й необхідності виконання того чи іншого акту й уточнення адресата. Нами було встановлено, що зазначені вище директиви вживались переважно в релігійних текстах.Ключові слова: імператив, діахронія, історична прагматика, прохання, наказ.