ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕРЕХІДНОГО ПРАВОСУДДЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Abstract

Ця стаття присвячена аналізу особливостей застосування моделі перехідного правосуддя в зарубіжних країнах. Автор досліджує особливості постконфліктного розвитку країн Латинської Америки та Європи, зокрема: Колумбії, Чілі, Гватемали, Словаччини, Боснії та Герцеговини. Проаналізовано досвід реалізації в означених державах напрямків та принципів перехідного правосуддя. Встановлено, що досвід зарубіжних держав у сфері перехідного правосуддя є достатньо неоднозначним. Зокрема, досвід країн Латинської Америки характеризується значним опором з боку політичних еліт, яким вдалося частково зберегти свій вплив після конфлікту. Автор відзначає недостатню залученість громад та переважання міжнародної участі на постконфліктному етапі розвитку країн Латинської Америки. Обгрунтовано, що внаслідок цього інституційні реформи виявилися неефективними, а модель перехідного правосуддя була сприйнята суспільством як «політика переможців». Зазначено, що найбільш позитивним вбачається досвід країн Європи, якому притаманна послідовність та комплексність реалізації напрямків перехідного правосуддя. З’ясовано, що в європейських країнах присутні позитивні тенденції щодо імплементації принципів перехідного правосуддя в національне законодавство. Доведено, що значна роль в суспільному переході постконфліктних європейських держав була відведена саме перехідному суспільству. Автор відзначає, що наявна політизованість багатьох процесів перехідного правосуддя, наслідком чого стали певні прорахунки, зокрема і недостатня увага питанням відшкодування жертвам конфлікту. Доведено, що в досліджених країнах трансформація примирення в політичну боротьбу є наслідком надмірної політизації національної пам’яті, яку сторони конфлікту використали для досягнення власних цілей. Відзначено поєднання національних, регіональних та наднаціональних правових форм роботи в рамках перехідного правосуддя в країнах Латинської Америки та Європи. На основі проведеного дослідження аргументовано, що принцип жертвоцентризму в країнах Латинської Америки зміщений на периферію, а в центр переміщене питання відплати, яке нівелює зусилля щодо фіксації та опрацювання причин конфлікту.