Історична освіта у дискурсі еволюції державної політики України кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Метою пропонованої розвідки є дослідження генезису національної історичної освіти у дискурсі еволюції державної політики України на зламі ХХ-ХХІ ст. Наукова новизна. На основі здобутків сучасної історичної науки визначено й обґрунтовано періодизацію формування історичної освіти в Україні та здійснено історико-ретроспективний аналіз особливостей її розвитку в умовах сучасного державотворення. Висновки. Проведений історико-ретроспективний аналіз дозволив охарактеризувати політику в галузі історичної освіти на зламі ХХ˗ХХІ ст. як багатовекторну підсистему загальнодержавної політики. Розвиваючись у межах п’яти етапів (І – 1991-1996 рр.; ІІ – 1997-2004 рр.; ІІІ – 2005-2009 рр.; ІV – 2010-2013 рр.; V – 2014-2010 рр.), вона реалізовувалася у двох напрямках: спробах «підлаштувати» традиційну модель освіти до нових умов нового соціокультурного буття; пошуках інших, більш відповідних високотехнологічному суспільству фундаментальних основ історичної освіти. Еволюціонуючи від знаннієвої до компетентнісної парадигми розвитку, історична освіта досліджуваного періоду зазнавала змін як трансформаційного, так, подекуди, й імітаційного характеру. Усі вони знайшли відображення в освітньому законодавстві, нормативно-правових актах, навчальних програмах і підручниках, й у такий спосіб окреслили основні контури сучасного історичного пізнання. Поряд із тим, практичні інтереси сучасної державної політики щодо консолідації українців як політичної нації, диктують потребу у подальшому реформуванні її концептуальних засад і створення відповідного навчального середовища, в умовах якого молоді українці зможуть не лише оволодіти історичним знанням, а й здатностями застосувати його на практиці – у процесі повсякденного життя й особистісної самореалізації.