РОЛЬ СТРУКТУРАЛІЗМУ В КОНТЕКСТІ ЛІНГВІСТИЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ

Структуралізм як метод пізнання узагальнює структурні методи з метою систематизації знання, його математизації та моделювання в межах загальної методології. Вивчення структуралізму розпочалося у Франції у результаті низки досліджень, що були здійснені у соціальних та гуманітарних науках у 1950-х – 1970-х рр. Структуралісти прагнули зрозуміти людську культуру та досвід у межах системи знаків, що керуються правилами утворення значення або цінностей у різних контекстах: лінгвістичному, соціальному, літературному та культурному. Лінгвістика як філологічна наука започатковує структурні методи у межах семіології, які згодом проникають у наратологію, теорію тексту та дискурсу з опертям на праці Ф. де Соссюра, К. Леві-Строса, М. Фуко та не втрачають своєї актуальності у сучасних лінгвістичних студіях. Мета статті – проаналізувати етапи розвитку структуралізму у лінгвістиці. Методи охоплюють такі загальнонаукові підходи, як аналіз, синтез, індукція, дедукція та метод формалізації. Результати пов’язані з виокремленням трьох аспектів розвитку або осмислення структуралізму у лінгвістичній науці: як загального методу гуманітарних наук, значення як структурного феномену та семіологією Ф. де Соссюра у зв’язку з мовною діяльністю. Висновки. У підсумку здійсненого теоретичного аналізу було встановлено, що згідно з виокремленими аспектами структуралізму у лінгвістиці, його роль є визначальною не тільки у контексті структурної, а й когнітивної методології у лінгвістиці. Окрім того, структуралізм як загальний метод гуманітарних наук стає загальним принципом, що спонукає розвиток цієї філософської концепції у напрямі вивчення не тільки структур мови, а й мислення. Суто лінгвістичними рисами є те, що структуралізм досліджує функціювання основних одиниць та зв’язків у мові, які характеризують утворення лексичного значення через набір визначених правил і операцій у відносно замкненій та обов’язково структурованій системі. Перспективною є розробка теорій когнітивної лінгвістики, які не заперечують наявність семантичної або лексичної структури, а навпаки, тлумачать її у зв’язку зі свідомістю та психічною діяльністю людини.