Бар’єри у застосуванні соціального замовлення в Україні

Abstract

У статті розглянуто теоретичні та практичні засади щодо бар’єрів, які сповільнюють розвиток соціального замовлення в Україні. Соціальне замовлення є інструментом задоволення потреб вразливих груп населення у соціальних послугах шляхом залучення недержавних надавачів послуг органами місцевого самоврядування на договірній основі. На рівні превенції, соціальні послуги вважаються дієвим інструментом роботи в громаді, що спрямована на зменшення ризиків потрапляння вразливих категорій населення у складні життєві обставини (СЖО), які вони не можуть самостійно подолати. На рівні реагування, соціальні послуги покликані підтримати вразливі категорії, особливо сім’ї з дітьми, які потрапили в кризу, а також мінімізувати негативні наслідки СЖО. В умовах появи нових категорій отримувачів соціальних послуг в Україні (діти та їхні сім’ї, які постраждали внаслідок військового конфлікту; ветерани АТО та їхні сім’ї; діти та молодь, які потребують реінтеграції у біологічні сім’ї та громади внаслідок трансформації інституційних закладів; сім’ї з дітьми та одинокі люди, які опинились за межею бідності внаслідок пандемії COVID-19, та інші) важливим є розвиток і системи надавачів соціальних послуг. Соціальне замовлення визнано інструментом, здатним урізноманітнити спектр надавачів соціальних послуг, необхідних на рівні територіальних громад. Попри те, що у національному нормативно-правовому полі поняття соціального замовлення наявне вже більше 20 років, його практичне застосування територіальними громадами все ще залишається інновацією. Це пов’язано із низкою бар’єрів, які сповільнюють розвиток соціального замовлення в Україні. До бар’єрів, які заважають розвитку соціального замовлення, автором віднесено такі: процедурні, фінансові, інформаційні та психологічні. У статті наведено результати експертного опитування, які доповнюють та збагачують теоретичні висновки щодо наявних бар’єрів розвитку соціального замовлення в Україні.