«Національність» явищ культури та критерії її визначення

Abstract

Мета статті — дослідити національну приналежність явищ культури та окреслити критерії її визначення (національне походження творця, його фізичне місцеперебування під час «творчого акту», зв’язок з «рідним краєм» (історичною батьківщиною)). Результати дослідження. Поміж численних атрибутів явищ культури, зокрема мистецьких творів, одним із найважливіших вважається його національна приналежність. Певно, саме цим пояснюються спрадавна відомі суперечки щодо того, кому саме, якому етносу (народу, нації) належить «честь спородження» загальновизнаних мистецьких творів, наприклад, поем Гомера, фільмів С. Параджанова чи скульптур О. Архипенка? При цьому йдеться не про право власності (в юридичному сенсі цього терміна) на матеріальні носії ідеального змісту мистецького твору, а про високу честь причетності до «спородження» шедевру. Наукова новизна. Стаття присвячена критеріям визначення приналежності мистецького твору до певної національної культури, «самості»; національність (національний дух, ментальність, характер) розглянуто як триєдність етноетики, етноестетики та етнорелігії. Висновки. Нині у світі спостерігається тенденція до самоідентифікації та всілякого (національного, расового, громадянського, конфесійного та ін.) самовизначення особи. Щось подібне відбувається і з явищами культури. Визначено, що явища культури, зокрема мистецькі твори, як і люди, «народжуються» «безнаціональними». «Національності» люди набувають унаслідок соціалізації, тобто виховання згідно з традиціями, звичаями, що панують у такому суспільному утворенні. Мистецькі твори набувають національності відповідно до того, наскільки адекватно вони «вписуються в русло» панівних у суспільстві смаків, вподобань та уявлень про належне. Тобто нащадки тих «сучасників», яким твори видавались «ненаціональними», освоївши їх (чи освоївшись з ними — в будь-якому разі: піддавши їх процесу естетизації, етизації та навіть — до певної міри — сакралізації), — «націоналізували» їх.