ПОГЛЯД КРIЗЬ ЧАС: СПОГАДИ ЯК ХУДОЖНЯ ФОРМА РЕПРЕЗЕНТАЦIЇ ПАМ’ЯТI В РОМАНАХ «КРАЇНА ГIРКОЇ НIЖНОСТIc ВОЛОДИМИРА ЛИСА Й «ОСТАННI IСТОРIЇc ОЛЬГИ ТОКАРЧУК

Abstract

У статтi розглянуто романи найпопулярнiших письменникiв України та Польщi - «Країна гiркої нiжностi» Володимира Лиса й «Останнi iсторiї» Ольги Токарчук в контекстi збереження родової й нацiональної пам’ятi, репрезентованої через форму спогадiв. Деконструювання минулого в обох творах вiдбувається через спогади трьох жiнок (бабусi - дочки - онуки). Накладаючись на подiї теперiшнього, спогади розширюють часопросторовий континуум твору через ретроспекцiю та проспекцiю. Основну увагу зосереджено на кореляцiї iндивiдуальної та колективної пам’ятi, репрезентованiй у низцi iсторiй, викладених у романах. Пiд час аналiзу використано студiї з культурологiї, психологiї, соцiологiї, фiлософiї А. Ассман, Я. Ассмана, П. Нора, Р. Тердiмана та iнших. Вказано, що iндивiдуальна пам’ять людини як найважливiший вимiр її буття в епiцi розгорнута через родову пам’ять, що накладається на iсторичну пам’ять народу. Простiр пам’ятi у текстi означений рiзними формами збереження iнформацiї й творить горизонт живого спогаду. У романах концепт пам’ятi осмислюється на iндивiдуальному, соцiальному, культурному, нацiональному, iсторичному рiвнях. Iндивiдуальна пам’ять жiнок старшого поколiння поєднана з iсторичною травмою вимушених переселенцiв i дiтей «ворогiв народу». Генетична пам’ять стає матрицею iдентичностей Даздраперми - Вiталiї - Олесi («Країна гiркої нiжностi») та Параскеви - Iди - Маї («Останнi iсторiї»). Маркером цiєї пам’ятi у творах є українська мова та релiгiйнiсть. Український i польський твори зближують форма оповiдi, теми пам’ятi, повторюваностi жiночої долi, самотностi, материнського iнстинкту, нацiональної iдентичностi. Три жiночi долi - це символiчна проекцiя людини на тлi iсторичних подiй XX столiття в Польщi та Українi.