Загальнотеоретичні засади дослідження самосвідомості в зарубіжній психологічній науці

Abstract

Показано, що самосвідомість визначається як здатність людини виділяти себе із середовища, брати участь у рефлексивному усвідомленні, тобто здатність переживати суб'єктність власних дій, співвідносити власну активність з її результатами. Таким чином, самосвідомість це процес поєднання власної діяльність та її наслідків. На думку більшості теоретиків, для успішності такого поєднання людина має оволодіти певними видами пізнавальних здібностей. Навіть у своїй найпримітивнішій формі (візуальне самопізнання, здатність розпізнавати себе у дзеркалі), самосвідомість, напевно, обмежена лише невеликою підмножиною тварин, включаючи людей, шимпанзе, орангутанів та дельфінів. У людини ця здатність відсутня при народженні і починає проявлятися лише у віці від 12 до 18 місяців. Діти виступають різноманітними патернами розвитку, які визначають те, для чого нам дорослим надана самосвідомість. Яскравим прикладом розвитку самосвідомості також виступає так звана «криза 3 років», коли дитина починає відділяти свої бажання, прагнення від волі її батьків. Завдяки свідомості ми вбачаємо причину «за для чого вона розвивалася» - можливість складання складних несвідомих навичок. Одним з припущень в теорії самосвідомості є те, що протиставлення автоматичних та свідомих процесів в сучасній соціальній психології, призводить до розвитку свідомості щодо ускладнення несвідомих процесів. Мета статті полягає у представлені різних способів розуміння концепції самосвідомості як стану самоконцентрації, диспозиції особистості, процесу обробки інформації про себе та психічні метафункції, висвітлення теоретичних та методологічних труднощів в існуючих концепціях, пов'язаних з неоднозначною роллю самосвідомості в процесах психосоціального функціонування. Методами дослідження виступили загальнонауковий системний підхід, всебічний аналіз розгляду проблеми дослідження в її розвитку. Більшість наукових доробок сучасності базуються на теорії об'єктивної самосвідомості: свідома увага розглядається як дихотомічна, тобто вона має властивість бути спрямована або на себе, або на навколишнє середовище. Напрям уваги керується подіями, що примушують увагу перейти всередину - як відображення самості та події, які витягують увагу назовні, наприклад, відволікаючими стимулами поза себе. За об'єктивної самосвідомості людина зазнає або негативного, або позитивного впливу, залежно від того, спрямована увага на негативну чи позитивну невідповідність. Наголошується, що перспективи дослідження самосвідомості полягають в тому, що в окреслених концепціях, окрім наголосу на ролі самосвідомості в самопізнанні і розвитку власної суб’єктності, не було здійснено, на жаль, аналіз окремих функцій самосвідомості і механізмів її впливу на добробут людини. Разом із тим, бракує досліджень, в яких було проведено емпірична верифікація отриманих результатів наукових досліджень с цієї проблеми.