Стратегія і операції у війні на виснаження

У статті оцінено стратегію і війну в Україні у світлі радянських стратегічних дебатів 100-річної давнини. Мета ‑ поставити під сумнів життєздатність стратегічної мети повалення іншої держави за допомогою військової сили. Це зроблено в рамках класичних дебатів про стратегії руйнування та виснаження з 1880-х до 1920-х років. Ці дебати також допоможуть пояснити фундаментальні зміни в характері війни після відновлення спроб РФ повалити Україну шляхом повномасштабного вторгнення взимку 2022 року. Основним теоретичним джерелом є книга радянського генерала Олександра Свєчина “Стратегія” 1927 року. Свій історичний метод та інтерпретації сучасної стратегії Свєчин базує на працях німецького військового історика Ганса Дельбрюка. Дельбрюк ініціював так звану німецьку стратегічну суперечку між собою та історичним відділом німецького Великого генерального штабу. Спочатку палкі дебати точилися навколо того, чи використовував прусський король Фрідріх Великий стратегію руйнування або виснаження під час Семирічної війни 1756-1763 років. Це також були дебати про історію як науку і про зловживання історією для легітимізації доктрини. Три українські наступальні операції, описані вище, були дуже різними за розміром і формою. Ці наступальні операції ілюструють спектр оперативних можливостей в стратегії виснаження. Метою військових операцій в стратегії виснаження є накопичення здобутків там, де це можливо, і за прийнятних витрат. При цьому всі інші засоби держави будуть, з одного боку, підтримувати військові операції, а з іншого – використовувати успіхи для сприяння прогресу на політичній, дипломатичній і стратегічній аренах. Стратегія руйнування уніфікована і допускає лише одне правильне рішення (білі). У стратегії виснаження інтенсивність збройного конфлікту може змінюватися, а отже, для кожного рівня інтенсивності може бути своє правильне рішення.